Śpiwak Iwan (1933- 2002)

Народився 3 березня 1933 р. в с. Гломча неподалік Сянока. Син Миколи і Марії з/д Петуляк. У 1962 р. закінчив українську філологію на Варшавському університеті. Опісля почав працювати в Початковій школі з додатковою (українською) мовою навчання у Банях Мазурських на півночі Польщі. Згодом, у 1963 р. переїхав у Лігницю.

Тут вчив української мови, а від 1990 р. також історії України. Був вихователем в гуртожитку. Від 1994 р. на пенсії проте кілька років вів ще уроки історії. Паралельно виконує обовязки методиста у лігницькому Осередку вчительського вишколу.

Автор «Самовчителя української мови для всіх» (1996), «Збірника диктандів з української мови» та ряду публікацій в «Українському календарі», «Українському альманахові», «Нашому слові» тощо.

Від 60 р. активно діяв на суспільній ниві, в УСКТ і ОУП. Головував Воєвідській управі УСКТ у Вроцлаві (1972-1976).

Інвігільований СБ від половини 60 р. м. ін. у справах «Надір», «Журавє», «Скорпіон», як особа „wychowującą młodzież IV LO w Legnicy w duchu nacjonalistycznym”. Як написав в одному з текстів «не шукав слави». Надзвичайно скромний. Ціле життя присвятив справі виховання нових поколінь українців.

Дуже шанували його і учні. Вчив їх не лише мови, але передовсім гордості з того, що вони українці. Відзначався блискучим дотепом. До бурсацької говірки увійшли «бортак», «сидай підовчи», «високі хлописька», «мудрий клас» та інші.

Попри цього, що не любив скаржитися, постійно боровся зі здоровям. Куляв. У 1979 р. мав інфарт. Помер 29 липня 2002 р. Похоронений у Гломчі.

(текст: Ярослав Сирник)

***

Публікацію підготував Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №37, 2016-09-11

Служба безпеки Польщі відносно Івана Співака

Іван Співак (3.3.1933–29.7.2002) перейшов до категорії леґендарних для українства у Польщі людей не лише тому, що був учителем української мови в IV Загальноосвітньому ліцеї в Лігниці. Учителем був не тільки він, але особливо він намагався установити між учнями національну солідарність та поруку. Це було потрібне: Міністерство внутрішніх справ уважало працівників української школи об’єктом, гідним свого зацікавлення.

Щодо І. Співака, вчителя української мови в цьому ліцеї, Служба безпеки Польщі підозрювала, що він у ІІ пол. 60-х рр. на Сяніччині старався створити нелеґальну молодіжну організацію. Імовірно, йшлося про намагання Співака відновлювати зв’язок між учнями та місцями, звідки йшов їхній рід на Лемківщині чи Надсянні. Його заохочування відвідувати влітку рідні села (це можна було потрактувати як підґрунтя пізнішої студентської мандрівки «Карпати») у праці СБ вмить набуло антидержавної форми.

Однак ще раніше мала місце пряма спроба залучити цього вчителя і діяча УСКТ до співпраці з СБ МВС. Це відбулося 1968 р. Не вибігаючи вперед пропонованого увазі читачів документа (не «йдучи поперед дідька в пекло», як казав сам учитель), можна відразу написати: спроба закінчилася відмовою СБ від власних планів. Оцінка проблеми лежить на боці читачів, але я можу сказати: зміст надрукованого нижче документа не належить до однозначних. У мене на думці те, що сам Співак однозначним і був, однак цього не можна було сказати про убівця. Спосіб викладу перебігу й стилю його розмови дає підставу думати, що Співак своєю удаваною відкритістю і лояльністю перехитрив капітана Ф. Цудака. Інспектор вказував саме на цю «лояльність», як на своє досягнення. Реально це була радше форма прикриття капітуляції перед дуже вмілим у розмові вчителем. Адже справжня лояльність закінчилася б згодою на співпрацю.

Невдача МВС у сутичці зі Співаком не дивує, якщо хтось ближче знав його самого. Співак був пильніший від безпеки і сам шукав джерел небезпеки від їхніх починань серед своїх, щоби не дати потім СБ приводів для провокацій. От пам’ятаю, як 1982 р. я приніс до школи примірник книжки Івана Дмитрика про УПА «У лісах Лемківщини». Не знати яким способом, але Співак цього ж дня про це знав! На коридорі відбулася розмова з таким кінцем: «Щоб я тут цього більше не бачив. Зрозумів?!». Що більше, як 1983 або 1984 р. Андрій Заброварний, Ярослав Леськів та Петро Тима втягнули мене до негласного дискусійного кружка друзів, який вони створили (збиралися для того щоби проводити дискусії про історію, про майбутню вільну Україну). Першим, хто для уникнення репресій з боку правоохоронних органів розбив цей гурток, був «Ясьо» (так «фамільярно» поміж собою називали свого професора учні ліцею – ред.). Просто хтось з-поміж нас чотирьох «похвалився» йому. Не вистояв перед ним в «оперативній розмові», і так закінчилася наша «підпільна» діяльність.

Ясно, що про ці моменти нічого не міг знайти в архіві Інституту національної пам’яті Ярослав Сирник, автор дослідження «Українська людність Долішньої Сілезії (1945–1989)», виданого 2007 р. Однак він не раз згадав про лігницького вчителя, оскільки його особою цікавилася СБ. Згадки про розмову з 1968 р., яка мала б закінчитися вербуванням Співака в аґенти, автор не виявив. Причиною, на мою думку, було те, що Сирник недостатньою мірою залучив до своєї праці документи з 60-х рр., зосереджуючись на 70–80 рр. (це повторилося не лише щодо Співака в монографії «УСКТ. 1956–1990)».

Документ публікується вперше. Невеликі скорочення позначено крапками в квадратних дужках. У таких же дужках подано кілька моїх спростувань, за які, як і за фотографії, дякую дружині Івана Співака Марії та синові Оресту. Прізвище, яке в документі має форму „Śpiewak”, тут подано згідно з українською нормою як „Spiwak”. Документ зберігається в: Архів ІНП у Варшаві, шифр: AIPN BU 01210/70, а. 353–360. (бг)