Maria Łeśków

Вчителька української мови в роках 1963 – 2005 в Іньску

Наймолодша доня Анни і Івана з Волі Матіяшовій. У день виселення (1947 акція «Вісла» – ред)  їй ще не було 4 рочків... та запам’ятався він їй назавжди..., а лялька з патичків закопана під вишнею напевно все ще жде свою Марійку...

Дорога виселенців знайшла свій край в Осєках, селі під Битовом. Анну Смоляк,  її четверо своїх та одну прийняту дитину поселили в одну кімнату у старій, понімецькій хаті. Батька сім’ї вже з ними не було.

Перша згадка про цей день – біль душі.
Друга згадка – страх.
Третя – хліб.

Бог трійцю любить

Увечері першого дня на чужині, поломані двері  хатини жах - відкрилися - і перелякана малеча побачила великий кіш свіжоспеченого хліба. Ним бо мешканці села привітали  переселенців.

Добрих людей привітали добрі люди

Марія завжди любила читати і писати. Цікавив її світ за....

За озером. За селом. За містом...

Після закінчення початкової школи у 1957 р. спакувала що мала і поїхала до школи до Перемишля. Сама. Майже без грошей і без корисних адресів (без мобільки і Інтернету).

Мама благословила на дорогу. Сусід повіз на поїзд.
„Учися дитино, бо вчитися треба, учися голубко!”

Марія Смоляк закінчила український Загальноосвітній Ліцей у Перемишлі в 1961 році.

Вищу освіту здобула в Щецині де закінчила Вчителське училище (Studium Nauczycielskie) та Вищу педагогічну школу.

Там теж зустріла Василя і разом вже почали будувати своє майбутнє в Іньску.

В Іньску почала працювати з 1963р.

В початковій школі, до якої отримала наказ праці, вчила географії і зразу ж, у 1963 році зорганізувала навчання української мови. Її напочатку помагала у цьому Ольга Сурівка вчителька, яка вже була на пенсії. Пані Ольга прийняла молоду вчительку як свою доню. Вони  жили в одному будинку і часто собі допомагали у всіх життєвих та професійних справах. Тому природно і невимушено почали працювати разом для української громади. Проводили свята, зустрічі і посиденькі де співали і вишивали. Треба сказати, що в Іньску, напевно і з огляду на присутність корінних німців, не було проблем у сприйнятті українського світу мешканцями містечка. Якось вдавалося жити, якщо не дружньо, то мирно і вже тоді плекати, так сьогодні наголошувану, багатокультурність. Навчання української мови відбувалося в школі. Мало це велике психологічне значення для всіх учнів, які відчували і сприймали цей факт природно. Так невимушено будувалася льокальна толерантність і зрозуміння.Українські діти залишалися у школі після своїх уроків часто до вечора. Крім просто уроків української мови, часто готувались до свят чи виступів. Кожного року таких обов’язкових заходів було щонайменше 4: Різдвяні святкування і зустріч зі св. Миколаєм, Свято Тараса Шевченка, День Мами і виступ на фестивалі у Кошаліні. Щоб поповнювати дитячий репертуар Пані Марія відвідувала з учнями найстарших українців в їхніх хатах, а вони радо вчили малечу того, що привезли в своїх серцях з Рідних Земель...

„Посаджу я грушечку, дай Боже, дай...”

- Не забувайте дітки своїх звичаїв, оберігайте їх!

Марія Леськів кільканадцять років очолювала українську громаду  в Іньску. Активно  працюючи на її благо. Підвищувала свої вчительські кваліфікації на курсах у Києві. Підтримувала і до сьогодні підтримує церковну громаду.

Впродовж 30-ти років праці з-під крил пані Марії полетіло у світ зі знанням української мови 86 учнів. Аж для 20-ти з них це був перший крок у майбутність з українською мовою в серці, другий ставили вже в українських ліцеях Лігниці або Білому Борі.

І крокують дальше, сміливі, відважні, чесні.

Хай вас Матінка Божа, Марія оберігає – пам’ятайте про свою першу вчительку - подзвоніть Їй!

Мирослава Ганаско
Битів (Bytów)